З Тамарою ми познайомилися в поїзді, ми поверталися обидва з відпочинку. Вона сиділа і читала книгу. Вся засмагла, блакитноока брюнетка. Я не міг не підійти до неї.
Ми познайомилися. Всю дорогу ми розмовляли і навіть не помітили як прибули до нашого міста. Ми обмінялися з нею контактами і продовжували спілкування.
Згодом почали зустрічатися, я розумів, що дуже сильно сумую за нею і більше розлучатися не можу. Я запропонував Томі вийти за мене заміж.
Після цих слів, посмішка з обличчя Тамари не сходила ніколи.
Ми одружилися. Через пару місяців Тамара завагітніла. Ми були найщасливішими молодятами. Кожен місяць вагітності ми фотографували, щоб потім зібрати колаж і показувати своїм дітям і онукам.
Ми були як діти. Коли животик у Тамари почав рости, ми почали малювати всякі смішні малюнки. Ми не могли дочекатися появи нашого малюка.
Але він настав цей день. Приблизно за два тижні до пологів я взяв відпустку, щоб весь час бути з дружиною. Мало коли могли початися перейми.
Я був на кухні, коли почув як Тамара різко закричала ……
— Сергій …… Почалося …. Викликай швидку ……
Я кинув все, і побіг до дружини.
Що, що трапилося. Тома мені сказала: «Здається, я народжую».
Я викликав швидку допомогу. Поки чекали, вирішили зробити останнє фото, щоб закінчити колаж який збирали дев’ять місяців. Я сфотографував Тому на телефон і під’їхали медики.
Тому відвезли з переймами в пологовий будинок. Я поїхав з ними.
Вагітність дружини проходила відмінно, ніщо не віщувало біди ….
Наш син народився абсолютно здоровою дитиною, а Тамарі раптом стало погано. Лікар пояснив, що під час пологів в кров матері потрапила шкідлива амніотична рідина ……
— Зараз ми боремося за її життя, але нічого обіцяти Вам не можу …… Ви повинні бути готовим до будь-якого результату ….
Лікар розвернувся і пішов в пологовий зал до Тамари.
Я слухав це все і не вірив своїм вухам …. Сльози котилися самі по собі … А я постійно шепотів одне питання. Чому зараз …… Чому саме вона …
Щоб хоч якось заспокоїться я сів поруч з пологовим залом і став дивитися фото дружини в телефоні. Я придивився на останнє фото, яке було зроблено перед тим як їхати в пологовий будинок. Навколо голови Томи був справжнісінький німб. Я чомусь відразу сприйняв це як знак згори.
У цей момент я почув, як лікарі запанікували в палаті. Я дивився через скло і розумів, що щось пішло не так.
Раптом вони просто зупинилися.
Моє серце стиснулося, я не міг дихати…… Я не хотів це бачити …. Я відвернувся від скла і сів на стілець …. Як раптом вийшов лікар і виніс мені нашого сина ….
— Це Ваш син …. Вибачте, ми зробили все що було в наших силах, Ваша дружина померла ……
Я притискав до себе сина і не вірив в те, що це відбувається зі мною ……
— Ви можете пройти в палату і попрощатися з дружиною ……
Я зайшов до палати з сином на руках …. Підійшов до дружини і просто ридав, ридав і притискав до себе нашого сина ……
— Як ти могла нас кинути …. Ми не зможемо без тебе …. Ти потрібна синові і мені …. Закричав я і не витримавши емоцій притиснувся до дружини …… І поклав сина на груди Томі … Щоб він останній раз відчув маму …
Наш син різко закричав …. Я злякався, адже це моя перша дитина … Відхилившись і взявши сина на руки, я звернув уваги на дружину, вона почала дихати ….
— Вона дихає…. дихає, чуєте… Кричав я, на всю палату…
Лікарі були в шоці, як таке взагалі можливо……
Сина забрав мед.персонал, а мене вигнали з палати, продовжуючи проводити медичні процедури з моєю дружиною.
Я знову сидів в очікуванні на стільці, і дивився на те останнє фото, де у моєї дружини німб на головою. Я молився і вірив, що це знак згори …
Вийшов лікар з подивом дивився на мене і сказав:
— Знаєте в моїй практиці таке вперше…. Просто диво якесь, яке я пояснити точно не можу. Ваша дружина зараз спить. Все добре.
Через місяць Тома відновилася повністю, і ми з Костею (так ми назвали сина) зустрічали її з квітами і подарунками. А через 2 роки у нас з’явилися ще дві дочки.