Життя навчило плакати – без сліз…
Сміятись, коли в серці – лезо.
Коли тебе збивають з ніг,
Навколішках стояти твердо.
Коли не знаєш, що тебе болить:
Чи то душа, чи виснажене тіло?
Ти бачиш у горі блакить,
І дякуєш, Всевишньому, за небо…
Навчило не згорати до кінця,
Щоб завтра, знову, вогник запалити…
Щоби твоє продовжилось життя
У дітях, що зумієш народити…
Воно навчило дякувать за час…
За кожну, подаровану, хвилину…
За рідних, що у горі біля нас…
І за кохану – віддану людину…
Життя навчило вірити в дива…
Що вихід є з найглибшої безодні.
Що, ще багато кроків до кінця…
Що той кінець – не завтра, не сьогодні…