Я віддам тобі все, що ти подарував мені. Або – заплатив, якщо йдеться про роботу. Якщо нас з роботи звільнили, треба повернути зарплату, яку ми отримували. Виходить, так. Я розумію, що людські стосунки – не робота. І договір не укладається. Але є поняття “негласного договору”.
У стосунках кожен несе відповідальність за замовчуванням. І обіцяє не зраджувати і не кидати – за замовчуванням. Якщо кинули і зрадили, – ось саме в цьому випадку, – а потім вимагають повернути те, що дарували, давали просто так, начебто від почуттів або через спільний побут, – як бути? Повернути! Так думає шляхетна та порядна людина.
Так у однієї дівчини її молодик забрав машину, яку подарував. І ще кільце та сережки. І шубку. Тобто вона сама віддала. Він сказав – вона віддала. Я розумію. Я теж віддала б.
Але хто поверне їй час? Чотири роки життя хто їй поверне, цікаво? І хто компенсує страждання, біль, сльози? І як от вона брела по морозу раннього темного ранку, більше схожого на полярну ніч, на автобус, бо машини не стало. І вона з дитиною їздила автобусом. Як всі. Ну, всі ж так їздять на автобусі, що такого? Да нічого.
Просто, якби вона знала, що в неї відберуть машину, тобто вона сама віддасть, вона б розумніше ставилася до грошей. Ховала б свої гроші, накопичувала б. І купила б простий автомобіль. І знала б, що він – особисто її. І шубку купила б простіше. Навіть пальто, але особисто своє. А на сережки начхати, справді. Нехай носить. Може, вони йому личать.
Хто поверне мені час, ось що треба спитати. Скільки коштує чотири роки і ще рік сліз та мук?
Ось хто вимагає подарунки та гроші назад, а сам кидає і залишає, звільняє, так би мовити, без усякої провини іншу людину, хай поверне час. Хоча б час.
Але його не повернути. Як довіру, щастя, душевний спокій; їх той, хто покинув, і так забирає з собою, чи не так? Вивозить машиною, яку подарував. Вивозить у пакетику шубку та шматок нашого життя. Зраджує і грабує.
Тож треба повернути, це так. Але чомусь повертають не ті, хто по-справжньому винен…