Ходив до нас в клініку чоловік з німецькою довгошерстою вівчаркою по кличці Вайс. Неземної краси собака, виняткового інтелекту. Пес був вихований як військова машина, беззаперечний, відмінний захисник господаря і дуже ніжний і лагідний пес.
Сказати, що всі ми любили Вайса, – це нічого не сказати. Ми його обожнювали. Господар ретельно стежив за його здоров’ям, і, в загальному, бачили ми його досить часто. То вушко заболить, то очі, кігті підстригти, щеплення поставити. Або просто приходили в гості за смаколиками.
І ось цікава звичка у нього була: коли йому ставили укол або робили неприємні процедури, він акуратно брав зубами штанину лікаря або господаря і зажмурювався – терпів. Але ось на 14-му році життя Вайса був діагностований рак.
Майже 2 роки весь наш персонал і господар Вайса кожен день боролися з недугою, і кожен день він брав у зуби то штанину, то рукав, то нижню частину сорочки і все так само зажмурювався. Але рак є рак… Рано чи пізно він бере верх і перемагає.
6.00, дзвінок.
– Вайс вже не встає і виє, закотивши очі…
Чую в трубці виття пса. Відправляю колегу до них додому. Крапельниці, знеболюючі, аналіз крові.
Колега повертається бліда і в сльозах. Даємо аналізи в лабораторію. Через 2 години отримуємо результат … Вайсу залишилося зовсім недовго.
18:00, знову дзвінок і довга розмова з господарем.
– Я більше не зможу дивитися, як він страждає, виє від болю. Уколів вистачило на годину, і він поспав, але зараз він продовжує вити. Я привезу його до вас присипляти …
Кажу господареві, що чекаю їх, кладу слухавку і починаю плакати, напарниця теж реве. Приїжджає господар з дружиною, заносять Вайса на руках, я не витримую від виду колись великого потужного красеня, який перетворився в скелет. Господарі просять дозволу не бути присутніми на евтаназії і йдуть на вулицю, чекаючи нашого запрошення.
Всі органи Вайса відмовили, тільки сильне собаче серце продовжувало наполегливо качати кров по організму. Ставимо внутрішньовенно наркоз, і він засинає, припинивши вити, йде і судома. Ще доза наркозу, і серце покірно здається. Вайс важко зітхає, і цей подих стає останнім.
– Все … – кажу напарниці. Обидві плачем … втираємо соплі і знову плачем. Іду кликати господаря і бачу, як суворий чоловік, який пройшов через життя довжиною в 15 років пліч-о-пліч з другом, який щохвилини боровся за його життя, сидить біля ганку і ридає в голос.
Кажу, що Вайсу не було боляче, що він просто заснув і інші співчуття – і все крізь сльози і соплі. Господар дякує, що ми були поруч з Вайсом в цей важкий момент. Кляв себе за те, що не зміг бути з ним до кінця і дивитися на його смерть. Забирає Вайса, загорнувши в ковдру, і їде.
Проходить кілька тижнів. Приїжджає молода пара з 2-місячним щеням німецької вівчарки на щеплення. Малюк сильно наляканий. Підходжу його підтримати і заспокоїти, поки колега буде колоти, і тут щеня хапає мене зубами за рукав і сильно зажмурюється, навіть не пискнувши на укол. У мене потекли сльози:
– Привіт, Вайс … Я сумувала …