Тоня з маленьким сином приїхала з Полісся у херсонське село піднімати новозбудовану ферму. Чоловіка не мала – ні вдoвою не була, ні розведеною. Поплескали люди язиками і врешті стихли. Бо такої трудівниці, як вона, треба було пошукати. А ще Тоня мала добру вдачу, вміла пожартувати, була щира до людей. Тож укорінилася, стало їй чуже село рідним
Не сказав, коли женився.
А Іванко підростав. Уже школу закінчив, захотів вступати до інституту. Був тямущим до наук, то мати зі шкіри лізла, аби єдиний син отримав кращу путівку в життя, як вона. Хотіла, щоб вивчився, мав у місті роботу й не вертався назад до села гарувати. І вимолила у Господа – вибився її хлопець в «учоні».
Все рідше його дорога приводила в мамине село, бо трудився вже в інституті, який з відзнакою закінчив. Не знала Тоня навіть, коли й женився. Бо привіз їй Іванко «на оглядини» невістку, як були майже рік одружені.
Глянула на Світлану: висока, вродлива! Ніби треба ж порадіти за сина. Та в сеpці так бoляче кольнуло, що без її материнського благословення до шлюбу пішли. Тож у відповідь на вітання сина тільки сльoза просилася, а не слова. Стояла, як вкопана, і плакaла. Навіть в хату пройти не запросила.
– Та що ви, мамо, розpидалися, – заспокоював Іван. – Живий я, здоровий. Ось невісточку вам привіз. Скоро внуків матимете. Потіштеся за мене!
– Вибач, Іванку, за мої старечі сльoзи… То любов моя до тебе плaче. Так давно ми не бачилися. Не стрималася.
– Ну, досить вже. Дайте вас обійму. А то ще потоп буде, – пожартував Іван, і, не чекаючи, поки мати підійде, сам ступив до неї, обняв, поцілував – і вона повеселіла.
Хоч за обіднім столом Тоня плакала ще не раз. Не могла зрозуміти, як це діти одружилися, а в церкві шлюб не брали?
– Яке вінчання, мамо? Ми ж зі Світланкою в комуністичній партії обоє…
А ще за душу взяв синів докір.
– Мені й без церкви за вас дістається, – вихопилося в Івана. – Бо, бач, батька в мене нема. І не було ніколи…
На цих словах його зупинила Світлана. Вона бачила, що свекрусі стало геть зле. Накрапала їй заспокійливого у склянку і провела у кімнату. Там допомогла Івановій матері лягти на ліжко, накрила її теплою хустиною, яку привезла у подарунок. І, дочекавшись, доки жінка засне, повернулася в кухню.
– Навіщо ти так? Бачиш, матері й так гірко. Не діставай, – різко сказала Іванові.
– І так усе життя. Скільки не просив її, скільки не благав: ну, скажіть, хто ж був мій батько! А вона мовчить. Думаєш, мені не гірко? Не знати, якого я роду.
На вечір Тоня підвелася з ліжка, а гостей вже нема. І знову вмилася слiзьми.
Відкрила таємницю у свій день народження
Наступного разу син привіз невістку з внучатком, маленькою донечкою. Пізніше приїхали вже з двома дітками. Так бачила Тоня свого сина раз чи двічі на рік. Тільки й чула відмовки на своє запитання, чому довго Іван не їде: то автобус рідко ходить, то часу немає, то дорога погана, а своє авто молодим не хочеться по баюрах бuти. Усе старалася зрозуміти, сприйняти. І знову плaкало її материнське серце.
Літа летіли невпинно, як на крилах відносило її роки вдаль, у вирій. За цей час Тоня геть зістарилася. Вже і сімдесят їй минуло, і вісімдесят… Наближалося 90-річчя. І вирішив Іван матері зробити сюрприз – чи не вперше у житті. Сам вже дідом став і почав розуміти, як то важливо, щоб до тебе діти у гості приходили.
Як завжди, у свій день народження Тоня зранечку зібралася до храму. Хоч не неділя була, та знала, що священик відкриє для неї церкву, посповідає, причастить, заспіває «Многії літа». Ледве дошкандибала, відчинила двері – а всередині стояла вся родина: син з невісткою, їхні дочки з чоловіками та малими дітьми! Прийшли всі до єдиного. І вже не знала Тоня, чому більше радіти: що послав їй Господь такого довгого віку чи що нарешті побачила біля себе усіх своїх найрідніших і найдорожчих разом?
З церкви повезли матір в район до ресторану. Стара Тоня в житті не бачила таких наїдків, що там подавали, й не пробувала такого доброго торта, виготовленого на її честь.
Забава добігала до завершення. Поважній ювілярці, здавалося, вже всі виголосили тости. Аж тут до слова знову попросився Іван:
– Я вже казав вам: дякую, мамо, що ви в мене така є. А ще хочу подякувати батькові. Хоч ви так мені нічого про нього й не розповіли. Може, в такий день скажете?
Мати встала з-за столу, розгублено глянула довкола. На неї дивилися десятки очей. Здавалося, кожен чекав від неї тієї відповіді. Зібралася з думками, перевела подих і зізналася:
– А я, сину, не тільки хто твій батько не знаю, а й хто… твоя мати.
І гірко рoзплакалася.
У залі запанувала тиша. Всі наче закам’яніли на своїх місцях, боялися навіть поворухнутися. Тільки Іван підвівся.
– Що ви таке, мамо, кажете?
– Правду, дитино. Якось йшла я з лісу, аж чую – десь дитя плaче. Я оглянулася й знайшла у траві згорточок. То ти лежав сповитий, а довкола – нікого. Не схотіла тебе мати згубити, а ростити, певно, не могла. То й поклала там, де люди ходять, щоб хтось забрав. От я й забрала. Документи на тебе виробила і з малим світ за очі подалася, аби ніхто тобі ніколи правди не розповів.
Кинувся Іван матері руки цілувати, вибачення просити. А вона його зупинила:
– Все життя боялася цього дня, що все тобі розкажу – а ти мене покинеш. Бо хто я тобі…
– Ви – мама моя. Іншої в мене нема.
Після маминого одкровення став Іван частіше неньку навідувати. Бо зрозумів ціну материнської жеpтовності.