Тепер дорогою ходить вітер і баба Мотря. Вітрові легко. А бабі Мотрі тяжко. Уже восьмий десяток іде. Баба Мотря сумно жартує: «До храму йти з горбка завиграшки. А повертатись назад – наче долю вдoвину під гору котити».

Хата баби Мотрі стоїть на горбку. «Завиграшки» – це коли старенька зупиняється передихнути кілька разів. А «долю вдoвину під гору котити» – це зупинятися через кілька кроків. Постояти, спершись на паличку. Прикласти руку до чола і оглянути небо. Зітхнути.

Старенька залишилася на горбку без сусідів. Одна пустка – зліва, друга – справа. Село старіє, сивіє, відходить під сумні церковні дзвони в інші світи.

Бабу Мотрю останнім часом називали одинокою, хоча народила й виховала трьох синів. Тяжко працювала з пoкiйним чоловіком Семеном, аби одягнути-взути хлопців і щоб «закінчили школи, аби легше заробляли на шматок хліба».

Але до науки старший і середній сини не надавалися. Після армії старший, Володимир, подався працювати на далеку російську Північ. Там і осів. Лише кілька разів приїжджав додому. А невістку й онуків бачила Мотря лише на фотокартках.

Пoкiйний Семен якось добряче поскандалив із сином, мовляв, його дружина не поважає родини.

– Ми для неї чужі, нелюбі. Чи, може, ти соромишся її привезти на наше сільське обійстя? Хіба ми не заслужили з внуками побавитися?

Мотря чоловіка вгамовувала, а він у гніві вигукнув:

– І ти можеш голови не показувати!

Володимир образився. Відтоді не приїжджає. Навіть на батьковий пoxoрон не з’явився.

Слідом за Володимиром вирушив у далекі холодні краї середній син Іван. У селі його називали непутящим. Першим у класі почав кypити. Першим спробував cпиpтне, ще й однокласників «причастив», що одному зле стало. Іван був головним болем учителів. А коли кілька разів віддубасив Кольку-відмінника, то став ще й головним болем дільничного. Кольчині батьки ходили у начальстві, тому дільничний мусив «реагувати належним чином».

Від Івана прийшло кілька листів. Щоразу – інша адреса. Нарікав на Володимира, що той не хоче влаштувати на «блатну» роботу й виставив за поріг.

Невдовзі Іван перестав писати. Мотря бідкалася, просила у листах старшого сина довідатися, де брат, що з ним. Володимир відповів, що нічого не знає. Так і не дався чути Іван.

Батьківською надією був молодший Антон. Гарно вчився. Був слухняним. Допомагав на господарці. Після закінчення школи вступив до технікуму, потім – до інституту.

Коли був студентом-третьокурсником – пoмeр батько. Перед смepтю Семен просив сина не забувати матір, як це вчинили старші брати.

– Пообіцяй, що будеш допомагати матері, не відцураєшся.

– Обіцяю, тату, – мовив син. А Мотря при цих словах чомусь важко зітхнула.

Щадила кожну копійку. Молодиці поспішали до сільського магазину, коли завозили сякий-такий крам.

– Мотруню, – гукала сусідка, – кажуть, теплі хустини в крамниці «викинули». Ходімте-но.

– Та хіба я хустку жадна? І роботи купа.

Мотря не проти купити нову теплу хустину, бо та, що має, давня, полиняла. Але мусить берегти гроші для Антона. Він у місті повинен вдягатися «по-модньому».

Скерували Антона на роботу після інституту у південне місто на великий завод. Ніхто не сумнівався, що Антон зробить чудову кар’єру. Його інженерні ідеї викликали захоплення й похвалу у викладачів.

– Сину, хіба не було ближче роботи? – запитувала Мотря. – Чому тебе так далеко відправляють?

– Не хвилюйтеся, мамо, я буду приїжджати.

Під час однієї з відпусток Антон розповів матері про кохану дівчину Аліну.

– Наступного року хочемо одружитися.

– Добре, сину. Треба думати, де будемо шалаша ставити. В садку, напевно.

– Мамо, не треба шалаша. Ми святкуватимемо в ресторані. Батьки Аліни, вони багаті. Вона – єдина донька. Вони вирішили.

– Як же наша родина буде діставатися так далеко? І хто поїде?

– Це не буде велика забава. Там будуть найближчі, тобто, з роботи, Алінині батьки, ще хтось. А потім ми приїдемо з Аліною до вас.

– То мене на весілля не запрошуєш, сину?

– Мамо, це далеко. Ви нікуди, далі райцентру, не їздили.

– Хай буде по-твоєму, – видихнула Мотря.

Уночі не могла заснути. Боліла розмова з Антоном. «Певно, син соромиться мене, простої сільської жінки. І роду нашого», – думала. Подумки розповіла про свої жалі пoкiйному Семенові. Більше нікому. Навіть родичам. Не хотіла, аби село в зубах носило.

«Хто ж тебе, синочку, благословляти буде?» – запитувала, дивлячись на Антонів портрет.

Антон з Аліною приїхали через кілька місяців після весілля. Мотря покликала у неділю родину, синових хресних.

– Чому ж ви, Мотре, на весілля не їздили? – запитували гості.

– Та куди я так далеко? І на кого господарку залишила б? Основне, аби діти в щасті та злагоді жили.

Родичі щось розпитували Аліну. Вона відповідала, переважно, коротко: «так», «ні». Потім залишила гостей, мовляв, голова розболілася.

Увечері Мотря випадково підслухала розмову невістки з сином.

– Антоне, я не хочу бути тут цілий тиждень. Давай поїдемо швидше.

– Що ж я мамі скажу, Алінко? І хіба в селі так погано? Свіже молоко, городина, повітря.

– Мені не цікаво. Люди якісь примітивні. Простота. Не хочу більше сюди приїжджати.

– Але ж моя мама.

– Сам поїдеш.

Вранці, коли поблизу не було невістки, Мотря сказала Антонові:

– Сину, якщо хочете їхати швидше – я не бороню.

– Ви все чули вчора?

– Так сталося, – відповіла винувато-сумно.

Аліна більше не приїжджала до свекрухи. Антон – вряди-годи. Він вибився у немалі начальники. Зрідка присилав короткі листи, мовляв, багато роботи, а часу – обмаль. Колись навідаюсь.

На синові гостини Мотря чекала по два-три роки. Він приїжджав на кілька днів. Деколи повертався раніше через термінові справи. Ніколи не цікавився, чи потрібна матері якась допомога. А Мотря нічого не просила. Вона хотіла розповісти синові, як тяжко було взимку ходити до крамниці за хлібом, добре, що родина виручала. І про те, як відгрипувала. Дай, Боже, здоров’я сільській медичці – мало не щодня навідувалася, ліки купувала. І про хвіртку, що на одному завісі вісить. І про. Але не розказала нічого.

Згодом Мотря зовсім підупала. У листі до сина вперше поскаржилася на здоров’я і старість. Просила приїхати. Не дочекалася.

Серед речей, приготовлених на смерть, лежали три вузлики для синів. У кожному – однакова невеличка сума грошей. І три образки – святих Володимира, Івана, Антонія. Родина не знала, що робити з Мотриними дарами.

– Отче, – звернувся хтось до сільського священника. – Може, ви щось порадите.

Отець тяжко замислився.

Автор – Ольга ЧОРНА. За матеріалами видання “Наш День“