Настя, моя сестра, вже рік як у розлученні. Цей фінал був закономірний, я взагалі не знаю, як вони так довго протягли разом. За підсумком вона залишилася одна з двома дітьми, яким тоді було чотири та два роки.
Спочатку вона жила з мамою, а квартира, яка дісталася їй від бабусі, здавалася. Іншого варіанту жити на той момент не було. Від такого співжиття не були в захваті ні мати, ні сестра. Мамі було дискомфортно, тому що вона літня людина, яка вже звикла жити в тиші, спокої і за власним графіком, а сестрі, тому що доводилося підлаштовуватися під маму і вислуховувати її настанови.
Я живу окремо, мені дісталася квартира від другої бабусі. Сама одружена, теж є дитина. Маму посиденьками з онуком я намагаюся не турбувати, бачу, як їй важко дається таке проведення часу. Сама вона, зрозуміло, нічого такого не каже, але треба бути дypнем, щоби не зрозуміти цього.
Настя ж чудово вміє в потрібні моменти “включити” такий режим. Тобто вона вдає, що не помічає, як важко мамі возитися з її дітьми. Мало того, що у мами вік вже далеко не дівочий, то вона ще й гіпepтонік, куди їй скакати з двома дрібними карапузами?
Але мама сестру шкодує – бідненька, двох дітей одна ростить. Не треба було від інфантильного маминого синочка народжувати, не довелося б одній ростити дітей. Але коли я про це говорю, мама на мене шикає і називає злюкою.
– Ну не пощастило Насті, невдалий шлюб. Але ж вона ще молода, їй і погуляти, і відпочити хочеться. Що їй тепер, хрест на собі поставити та з дому не вилазити?
Я вважала і вважаю, що людина сама повинна відповідати за свою дуpiсть. А Настя добре влаштувалася. Колишній аліменти платить, квартиру свою здає, працює нормально, бо всі лікарняні з дітьми мати відсиджує. Так і регулярно кудись їздить відпочивати, скинувши дітей на маму.
Ось і на новорічні свята вмотала із друзями кудись, залишивши маму одну з дітьми на десять днів. На маму через два дні вже дивитись без сліз було неможливо. Прийшла, дивлюся, а вона мало не по стінці ходить. Поміряли тиск – дуже високий. Діти…
– Я зараз трохи полежу, і все буде нормально.
– Лежи вже спокійно! Дітьми я займусь, а то ти заженеш себе такими темпами.
Мовчить, нічого не каже. А що вона скаже? Відмовити нещасній донечці вкотре не змогла.
Так я моталася до мами всі свята, розважала племінників, забирала їх до себе, щоб мама хоч відпочити від них могла. Сестра за весь цей час жодного разу навіть не зателефонувала, тільки на новий рік та різдво смски вітальні написала.
Коли вона повернулася, я була зла до безумства. Навіть мене двоє додаткових дітей змогли доконати, не уявляю, як із цим справлялася мама. А сестра свіжа, як травнева троянда, і безтурботна, як хвилястий папужка. У мене вже стільки накипіло їй сказати, що я вирішила не стримуватися.
Основною претензією, звичайно, було те, що вона скидає дітей на маму, яка іноді через тиск сама ледве ноги тягає. Вже доглядати треба, а не скидати на неї двох дошкільнят.
– Але мама не говорила, що їй тяжко, – округлила очі Настя. – Ти перебільшуєш. Якби мамі було важко, вона мені про це прямо сказала б.
– А очей у тебе немає, сама не бачиш її статки? Чи голови немає, щоби подумати?
Посварилися ми, чим засмутили маму. Вона запереживала, що Настя образиться на неї і не дозволить спілкуватися з онуками. Але Настя вкотре вдала, що нічого не сталося, все чудово. Мої слова, що маму час би вже поберегти, взагалі повз неї пролетіли, як я розумію.
Переживаю за маму, але поки вона сама не захоче щось змінити, я безсила. Настя слів не розуміє, точніше талановито вдає, що не розуміє. А мама мовчить, як риба об лід, боїться з дочкою посваритися. Що робити – не знаю.