Героїня цієї історії, Олена, три дні тому познайомилася в притулку з крихітною дівчинкою, через що не спала третю ніч поспіль. Маленька, беззахисна, майже нерухома, з сірою пеленою у погляді не покидала її думки.
Жінка нічим не відрізнялася від інших: щаслива сім’я (чоловік і двоє дорослих синів), власний будинок, робота. Але її діти вже жили своїм життям. А вона ще почувала себе такою молодою, і все-таки все життя мріяла про доньку. І побачивши цю дитину, вона зразу усвідомила — це моя дитина. Однак здоровий глузд переконував її, що це велика відповідальність, треба добре обдумати такий вчинок і порадитися з усіма членами сім’ї.
Однак те, що дівчинці потрібна була допомога, не залишало їй ніякого вибору, окрім як взяти малятко до себе. Рішення вдалося Олені не просто, а ще важче було переконати своїх рідних. Перед підписанням згоди на усиновлення, працівники дитячого будинку висували безліч аргументів, проти цього:
— Вона ж голову не тримає в 11 місяців! Почекали б місяць й оформили інв@лідність!
Олену охопила злість від цих слів. Чому вони досі не звернулися до лікарів, щоб ті обстежили дитину?! Звичайно, вони ж хотіли отримувати на її утримання додаткові пільги. Якими жорстоким треба бути, щоб не лікувати дитину через власну вигоду. Завідуюча мовчки розвернулася на п’ятах і вийшла, грюкнувши дверима. Олена обурювалася, коли її крихітку називали інвалідом.
Для неї це було не так. Вона сподівалася, що лікування розв’яже цю проблему. І тут розпочався час обстежень, лікарень, операцій. Важкий був період. Оточуюючі не розуміли, для чого їй були потрібні усі ці клопоти. Але все було дуже просто — у її серці жила безмежна любов до цієї дитини. Вони з усім впораються, разом. У дитини через неналежний догляд в дитсадку був слабкий імунітет, вона чіпляла болячки одну за одною, що значно ускладнювало ситуацію.
Не витримавши таких клопотів, чоловік Олени подав на розлучення. Але жінка не опускала рук, адже в неї є заради кого жити. Всупереч всім прогнозам «лежаче» малятко за пару місяців зробило свої перші кроки. Згодом вона здригнулася від звуку домофона і заплакала. А це означало, що вона чує. Радості Олена не було меж! Всі її старання не даремні.
Олена сиділа в лікарняній палаті, гладила по волоссю свою сміливу дівчинку — та тільки прокидалася після операції, обличчя було закрите бинтами. Хірург підійшов до Олени та сказав невтішні слова, що немає гарантій, що операція пройшла вдало. Адже вроджена катаракта була запущеною, операцію потрібно було робити негайно після появи дитини на світ.
В цю мить жінка здригнулася: а що, якщо її крихітка так і не зможе побачити світ?
Він акуратно став знімати бинти шар за шаром. Напруга в кабінеті росла кожної секунди. Було помітно, що лікар теж нервує. І ось останній шар тканини. Це були найдовші секунди в житті жінки. Маля моргнуло кілька разів і примружилася від яскравого світла. Це був хороший знак.
Покрутившись в різні сторони, дівчинка глянула на Олену і… посміхнулася. Вперше в житті вона побачила свою маму. Відчуття переповнювали всіх присутніх. Олена бачила в цих маленьких дитячих очах безмежну вдячність. Це було того варте.
А якби ви вчинили на місці цієї жінки?