Один старий чоловік переїхав жити до свого сина, невістки і чотирирічного онука.
Його руки тремтіли, очі погано бачили, він шкутильгав.
Сім’я їла разом за одним столом, але старі, тремтячі дідусеві руки і слабкий зір ускладнювали цей процес. Горошини сипалися з ложки на підлогу, коли він затискав в руках стакан, молоко проливалося на скатертину.
Син і невістка стали все більше дратуватися через це.
– Ми повинні щось зробити, – сказав син.
– З мене досить того, як він шумно їсть, пролитого ним молока, і розсипаної їжі на підлозі.
Чоловік і дружина вирішили поставити окремий маленький столик в кутку кімнати. Там дідусь став їсти на самоті, в той час як інші члeни сім’ї насолоджувалися обідом. Після того, як дідусь двічі розбивав тарілки, йому стали подавати їжу в дерев’яній мисці. Коли хтось із родини мигцем поглядав на дідуся, іноді у нього були сльози в очах, тому що він був зовсім один. З тих пір єдиними словами, які він чув на свою адресу, були колючі зауваження, коли він кидав виделку або розсипав їжу.
Чотирирічний хлопчик спостерігав за всім мовчки. Одного вечора, перед вечерею, батько помітив його граючим з дерев’яною тріскою на підлозі. Він ласкаво запитав малюка:
– Чим ти займаєшся?
Так само довірливо хлопчик відповів:
– Я роблю маленьку миску для тебе і мами, з якої ви будете їсти, коли я виросту.
Хлопчик посміхнувся і продовжив працювати. Ці слова так приголомшили батьків, що вони втратили дар мови.
Потім сльози потекли по їхніх обличчях. І хоча жодного слова не було сказано, обидвоє знали, що треба зробити.
Того вечора чоловік підійшов до дідуся, взяв за руку і ніжно проводив його назад до сімейного столу. Всі дні, що залишилися він їв разом з сім’єю. І чомусь ні чоловік ні дружина більше не турбувалися, коли падала виделка, розливалося молоко або бруднилася скатертина.