Вiдстань роздiляє рiдних людей, забирає сiмейнi цiнностi, руйнує сiм’ї. На жаль, я пiзно це зрозумiла…
За кордон поїхати мене змусили злиднi. Чоловiк-пиячок, кадрове скорочення на заводi… Як жити? А дiти пiдростали i вимагали пiдтримки. Заробити грошi на все було важко. А заради рiдних я б гори звернула. Тому й поїхала за моря.
Перший рiк заробiткiв без рiдних, без дiтей був важким. Кожного дня я тинялась вилицями Iталiї в пошуках роботи. На виїзд позичила чималу суму. Її треба було повернути. Вночi в чужiй квартирi, в чужiй країнi менi не вдавалось очей зiмкнути.
Було нестримне бажання зателефонувати додому — там донька i син, старенька сива мати. Хотiлось почути їх: “Мамо, ми тебе любимо i чекаємо додому!” Але, на жаль, не мала можливостi. На таку розкiш не було нi копiєчки. Вдень прибирала панськi будинки, ввечерi – в ресторанi як офiцiантка пiдносила тим панам вечерю на пiдносi.
Коли чула голос дiтей, то була єдина радiсна мить. Спочатку телефонувала тiльки раз на два тижнi, потiм частiше. Весь тиждень я жила лише однiєю хвилиною, коли почую своїх дiток. Вся в роботi, з ганчiрками i пiдносами в руках, я забула про українськi злиднi, звикла до чужини i презирливих поглядiв чужих менi людей, що платять грошi.
Аби поїхати додому, працювала 5 рокiв. Адже вибратись з чужої країни можна, лише офiцiйно влаштувавшись на роботi. А я працювала в iталiйських синьйорiв. Якби поїхала до дiтей, то вже б нiколи не повернулась в Iталiю вдруге.
Для мене це означало повернутись до злиднiв i напiвголодних українських буднiв. Тому й не приїжджала. Але кожного мiсяця зi своєї зарплати половину суми я висилала дiтям i мамi на проживання. Хотiла, щоб вони нi в чому не знали вiдмови.
Тим часом чоловiк зовсiм спився, оковита вкрала його в мене. Так триває й досi. Скiльки не пробували вилiкувати — нiчого не вдавалось. Вживати спиртне вiн почав також не вiд доброго життя, не вiд меду. Коли нас скоротили з заводу, я поїхала за кордон, а вiн вдався до чарки. От чому так? Чому жiнки все повиннi тягти на собi?
Пiсля довгих 5 рокiв я нарештi ступила на рiдну землю i готова була її цiлувати. Мене зустрiли родичi й дiти. Ту радiсть я пам’ятаю досi. Сльози, що тодi лились з моїх очей, були як нiколи солодкими. Так плакати була готова все життя.
Моя доня саме закiнчувала школу, а син одружився. Дениско привiв до хати молоду вагiтну дружину, тож скоро я стану бабусею! Моя Даринка була найкрасивiшою випускницею в школi.
Гарна темноволоса дiвчинка, струнка i дзвiнка. Пам’ятаю, ще з дитинства виспiвувала лялькам колисковi. Приємно здивувала мене своєю нiжнiстю i турботливiстю. Я вперше зрозумiла, що вона виросла.
Але час на рiднiй землi минув так швидко, що й оглянутись не встигла. Я мала лише мiсяць вiдпустки. Кожного ранку згадувала, що слiд вертатись на чужину, аби заробити грошей, вивести в люди доньку, вивчити мою любу Дариночку.
…В день мого вiд’їзду всi плакали. Найболючiше було дивитись у глибокi, мокрi вiд слiз очi доньки. Вона за мiсяць встигла звикнути до маминого тепла i турботи, без якого росла з дванадцяти рокiв.
Але ж тепер донька майже доросла, а я ще трохи попрацюю, щоб вона жила як люди. “Мамо, не їдь!” — благала вона. Але я вважала, що мушу. Виросте, то й подякує. Вже в автобусi, який вiз мене до Рима, я подумала, що пiдтримую дiтей матерiально, але нищу морально. I так менi було гiрко, що готова була вистрибнути i вернутись до дiтей. Не повернулася…
Тiльки-но приїхала в Iталiю вдруге, з дому почали надходити сумнi звiстки. Мама злягла, не встає. Але їй потрiбнi лiки, i я, зцiпивши зуби, працювала. I молилась, щоб матуся видужала, не покинула нас. Але через три мiсяцi мама померла, дiти втратили свою бабусю. А вона ж так про них пiклувалась, так їх любила.
Вже тодi я знала, що все буде по-iншому… Втiм, життя тривало. Донька вступила до унiверситету. Поїхала у велике мiсто. Кожного мiсяця я висилала їй грошi на оренду квартири, на навчання, одяг, на все, що просила. Але з часом суми збiльшувались. Їй усе мало i мало. Коли я телефонувала, то на iншому кiнцi було чути радiсть i гамiр компанiї.
А потiм Дениско розповiв, що моя донечка курить, п’є алкогольнi напої, має багато друзiв, додому приїжджати навiть не думає. Почувши таку звiстку, думала одразу їхати додому, рятувати дитину. Але ж це не вихiд!
Даринка доросла, не за руку ж її тримати? Що я зроблю, коли навiть поруч буду? Я подумала, що це все минеться. Молода ще, недосвiдчена, а тут — велике мiсто з його спокусами. Хто ж не хоче веселого студентського життя? Нi, моя Дарина не така, вона не зiб’ється з дороги.
Але я все одно хвилювалась. Часто телефонувала донечцi, розпитувала. Але ж хiба то справжня розмова? Я не бачу її очей, чую лише радiсний голос. Згодом нашi розмови стали рiдкiстю. Дарина не пiднiмала трубки, не вiдповiдала на мої запитання, все вiдмовчувалась.
Так минуло ще п’ять рокiв. Десять довгих рокiв я провела на чужинi. На рiднiй землi за весь час була лише раз, коли моя доня закiнчувала школу. Тодi це ще зовсiм мале дiвча було моїм…
Дарина чекала приїзду, привiтно щебетала та обiймала мене. Так мiцно i нiжно, як тiльки може обiймати доня свою дорогу матусю. Цього року я вже вирiшила повертатись додому назавжди. Наче є копiйка, хоч i не так багато, як хочеться, але ж проживемо!
Чекала в аеропорту на рiдних. Всiх зустрiчали теплими обiймами, а я стояла сама-самiсiнька. Тодi лив холодний дощ i дув пронизливий вiтер. . У мене на серцi було так само. Не знала, куди подiтися. В аеропорту нiхто не зустрiв. Самотужки дiсталась додому.
Тут i син з дружиною, i внук. У них своя сiм’я. Мами вже нiкому не треба. Все про себе пiклуються. Доньки вдома я не застала. Наступного дня її також не було. Аж тут син i розповiдає, що вона вже пiвроку додому анi ногою не ступала. Я, схвильована, зiбралась їхати до неї. Думаю, одразу й подивлюсь, на що давала стiльки грошей, зароблених важкою працею i потом.
…Дверi вiдчинила струнка дiвчина з розтрiпаним волоссям. Я не впiзнала своєї дитини! Спочатку хотiла переконати себе в тому, що помилилась помешканням. Аж нi — це моя Дарина. А вона мовчки дивилась на мене кiлька секунд, а тодi спитала: “Ви хто?” Я не могла повiрити — рiдна донька мене не впiзнає! Та невже я так змiнилася? А фотографiї? Я ж надсилала їх!
Виявилось, що в Даринки вже зовсiм iнше життя. Свiй побут i квадратнi метри дiлить з дорослим чоловiком. Йому поза тридцять. Роботи в нього немає — тiльки пiдробiток на будiвництвi. Донечка лише закiнчує унiверситет. Втiм, чи отримає вона диплом? На заняттях востаннє була тодi, коли й у рiднiй хатi.
На моє запрошення приїхати додому i побути трiшки з мамою не вiдповiла. Вже не моя маленька дiвчинка нiжно i ласкаво подивилась на свого спiвмешканця, мовляв, я його не залишу. Я нiколи не забуду того погляду…
Не можу зрозумiти, як настав той момент, коли я втратила дiтей. Досi не знаю, куди подiлись мої малята. Я залишала їх ще такими дiтьми, а застала дорослими й чужими менi людьми.
Того вечора я не залишалась ночувати в дочки. Вона й не просила. Вдома я проплакала цiлу нiч, а на ранок на моїй головi побiльшало сивого волосся. Такого заробiтчанського хлiба не бажаю бiльш нiкому.
Вiдстань роздiляє рiдних людей, забирає сiмейнi цiнностi, руйнує сiм’ї. Не знаю, чи вдасться менi коли-небудь вiдшукати в Даринцi свою донечку. Адже я сама її залишила в той час, коли вона так сильно потребувала мами.