Голову в пісок і мовчимо. А ситуація наростає…
Найчастіше мовчання – золото. Але зараз — не про ці ситуації.
Часто буває така історія у відносинах (рідше дружніх, частіше жіночо-чоловічих) — коли ми відчуваємо, що щось пішло не так. Але мовчимо про це. Наче воно саме якось там розсмокчеться. Фільм давній відразу згадується, де чоловік запитує дружину з величезним животом, що зібралася на пологи біля швидкої: «А може розсмокчеться?»
Так от нічого подібного.
Чому мовчимо – зрозуміло. Бо страшно торкнутися. До того, що там, за цим «пішло не так». Раптом ми не важливі. Або нас розлюбили. Або (тут впишіть свою фантазію). Кому що страшніше, загалом.
Тому — раз і голову в пісок, і мовчимо. А ситуація наростає. І так — до моменту вирішення, за кілька місяців чи за кілька років. Іноді — з биттям посуду та польотом каструль. І коли каструля вже летить – тут (в жаху від вчиненого) важливо усвідомлювати, що все почалося не зараз. А тоді, коли ви вперше промовчали.
Можливо, воно тоді одразу й вирішилося б все, вперше. Страшно? Так. Боляче? Так. Але ви заощадили б собі купу часу. Купу часу свого єдиного життя. А може, навпаки. Тому що ми стаємо ближчими, коли говоримо один з одним про свої відчуття, у тому числі — про страхи та агресію.
І висловити злість чи страх, коли вони з’явилися вперше — коректно набагато легше, ніж коли вони нагромадилися за півроку.
Додам тут ще одну важливу річ про руйнівне мовчання. Це не лише про стосунки. Так само все навколо руйнується, коли ви хочете щось сказати — і не кажете. У глобальному значенні. Щось не створили, а хотіли б. Не написали статті чи вірші. Чи не створили ляльку. Чи не намалювали картинку. Коментар не написали.
А ця лялька, картинка, стаття, коментар вони були дуже потрібні комусь іншому в зовнішньому світі. Цей хтось інший прочитав чи побачив — і щось у його житті пішло інакше. На чайну ложку, але інакше. А може, й не на чайну. Я собі часто нагадую про це, коли намагаюся промовчати.