Якось раз одній людині приснився сон.
Йому снилося, ніби він йде піщаним берегом, а поруч з ним – Господь.
На небі миготіли картини з його життя, і після кожної з них він помічав на піску два ланцюжки слідів: один – від його ніг, інший – від ніг Господа.
Коли перед ним промайнула остання картина з його життя, він озирнувся на сліди на піску.
І побачив, що часто уздовж його життєвого шляху тягнувся лише один ланцюжок слідів. Помітив він також, що це були найважчі та найнещаслuві години в його житті.
Він сильно засмутився, і став запитувати Господа:
– Чи не ТИ говорив мені: якщо піду шляхом Твоїм, ТИ не залишиш мене.
Але я помітив, що в найважчі години мого життя лише один ланцюжок слідів тягнувся по піску.
Чому ж ти залишав мене, коли я найбільшу мав потребу в Тобі?
Господь відповідав:
– Моє миле, дитя! Я люблю тебе і ніколи тебе не покину. Коли були у твоєму житті горе і випробування, лише один ланцюжок слідів тягнувся по піску – тому що, в той час я ніс тебе нa руках…